У рамках інформаційної кампанії, присвяченої 85-тим роковинам Голодомору 1932-1933 років, Український інститут національної пам’яті, публікує низку фактів, що коротко і без зайвого дадуть кожному читачеві відповіді на запитання і поштовх до подальших пошуків.
Сьогодні ми з’ясуємо:
- Хто організував Голодомор?
- Чому Голодомором вбивали українців?
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. у Радянському Союзі активно встановлювався тоталітарний сталінський режим. Уся влада була зосереджена в руках Йосипа Сталіна та його найближчого оточення.
Будь-які ухвалені в Москві рішення завдяки централізованій системі підлягали негайному та безапеляційному виконанню. НКВД, прокуратура, суд, органи партійного контролю здійснювали тотальний контроль над суспільством. Будь-які прояви опору та вільнодумства пригнічували жорстокими репресіями.
До Голодомору призвело безліч рішень, ухвалених на різних рівнях, головними ідеологами, замовниками та організаторами були Йосип Сталін та його найближче оточення, керівники комуністичної партії в Україні.
У 2009 році Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення в Україні у 1932 – 1933 рр. злочину геноциду. У ході слідства було зібрано понад 300 томів матеріалів кримінальної справи №475. У січні 2010 року ці матеріали розглянув Апеляційний суд міста Києва. Суд встановив, що генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, тодішній керівник уряду СРСР – В.Молотов, члени ЦК ВКП(б) Л.Каганович, П.Постишев, М.Хатаєвич, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, керівник республіканського уряду В.Чубар «безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України», тобто геноцид.
Отже, відповідальність за організацію Голодомору несе комуністичний тоталітарний сталінський режим загалом, зокрема очільники режиму та комуністичної партії, а саме: Йосип Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Влас Чубар, Павло Постишев, Мендель Хатаєвич, Станіслав Косіор, а також інші комуністичні діячі, співробітники репресивних органів.
У здійснення злочину були активно задіяні органи радянської юстиції, суду і прокуратури, спецслужби, збройні підрозділи органів внутрішніх справ, ГПУ, Червона армія та прикордонні війська.
Безпосередніми виконавцями партійно-державних рішень щодо обшуків і вилучення хліба та іншого продовольства були тисячі активістів, членів комітетів незаможних селян.
У 1931 році Сталін, здавалося, мав би святкувати перемогу. Більшість селян врешті-решт змусили вступити до колгоспів. Держава отримала повний контроль над результатами їхньої праці. Того року із колгоспів було “викачано” майже весь вирощений урожай та експортовано за кордон рекордні обсяги зерна.
Проте вже навесні 1932 року стало очевидно, що перемога в Україні виявилася “пірровою”. Внаслідок безконтрольного вилучення збіжжя з урожаю 1931 року, наступної весни багато регіонів України охопив голод.
До літа 1932 року знову піднімається масштабна хвиля селянських протестів і голодних бунтів. Селяни, що вже почали масово голодувати, тепер боролися не тільки за свою землю, а й за власне життя. За сім місяців 1932 року понад 56% протестних виступів, що відбулися в СРСР, припадало на Україну. Розпочинається новий масовий вихід селянських господарств із колгоспів.
У колгоспах селяни остаточно втратили інтерес до результатів своєї роботи. Вони розуміли, що всю вироблену ними продукцію вилучать. До того ж, колгоспами часто керували некомпетентні комуністи, які лише виконували вказівки із центру. Продуктивність праці упала катастрофічно. Колгоспна система виявилася повним банкрутом.
Комуністичне керівництво усвідомило, що за два роки колективізації в Україні не досягнуто жодної із поставлених цілей. Виробництво сільськогосподарської продукції впало, опір тривав, селянська ментальність залишалася сильною, як і 10 років тому. Партійці з числа націонал-комуністів на місцях почали виявляти невдоволення політикою партії.
Становище було крихким, особливо на тлі успіхів індустріалізації та колективізації в інших регіонах Радянського Союзу. Невдачу вище партійне керівництво пояснювало саботажем не лише українських селян, а й з боку місцевих комуністів та національної інтелігенції. На переконання партійної еліти, усі вони перебували під впливом “самостійницької буржуазної ідеології”.
Події Української революції та проголошення Української Народної Республіки, як політичної альтернативи, добре пам’ятало населення. Це дуже непокоїло компартійну верхівку. Адже Україна була другою за величиною і значенням республікою Радянського Союзу.
Економічна доцільність відійшла на другий план. Сталін вимагав вирішити всі проблеми одним махом – подолати опір селян, інтелігенції та націонал-комуністів у владі, провчити непокірних та перетворити тих, хто залишиться, на «радянських» людей. Зробити це можна було лише шляхом масового винищення. Але все ж таки, нові репресивні механізми повинні були створити ілюзію, що влада як і раніше окремо переслідує соціальних ворогів, а окремо – національних.
Ми пам’ятаємо! Ми сильні!
Інформаційна кампанія Українського інституту національної пам’яті до 85-тих роковин Голодомору.
Читайте також:
